Подорож у свято « Миколай іде – Різдво веде»

Подорож  у свято   « Миколай  іде – Різдво веде»

«Дзвони голодної смерті»

 «Дзвони голодної смерті»

 

День української писемності і мови

Мовознавчий турнір «Буду я навчатись мови золотої»   

  

 

Українська мова в нашій державі стане престижною, коли ми не будемо її соромитися, коли врешті навчимося говорити правильно і красиво, а не суржиком, бо грамотно володіти державною мовою – обов’язок кожного українця , який  вболіває  за державу.

Отож згадаємо ще раз:

Вам потрібно назвати одним словом визначення :

 

Винагорода, яку вручають переможцеві в конкурсі (приз).

Масове інфекційне захворювання (епідемія).

Музичний супровід (акомпанемент).

Льодова гора, що плаває в морі (айсберг).

Слова, що мають протилежне значення (антоніми).

Певний режим харчування (дієта).

Відступ у першому рядку тексту (абзац)

 Бібліотека інформує.

 Долаємо COVID-19.

Розвиток штучного інтелекту і космос.

Розвиток штучного інтелекту і космос.

 

   " Вірні українській державності".

Урок мужності

Напередодні свята у бібліотеці пройшов урок мужності .

На ньому демонструвалася відео презентація « Вірні українській державності» та перегляд книжкової виставки        « Герої не вмирають»

 

Герцогиня смерті. 130 років з дня народження АГАТИ КРІСТІ.

Мабуть для кожного хто полюбляє детективи,  ім’я Агати Крісті добре відоме.  Адже скільки приємних хвилин ми провели з її книгами. Ця жінка досить заслужено є однією із найбільш публікованих письменниць за всю історію людства. Книжки Агати Крісті перекладені на 103 мови і видані тиражем більше 2 мільярдів.

 "Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включно з Лукрецією Борджіа." - говорив про легендарну англійську письменницю, королеву детективу Вінстон Черчилль.

Запрошуємо ще раз зануритися у дивовижний світ її детективів.

 

Клуб « Чотири лапи»

  З давніх давен людина приручає і одомашнює тварин. Вони стають її найкращими друзями і навіть членами сім’ї.
    У нашій бібліотеці уже 8 років діє дитячий  клуб « Чотири лапи». Отож сьогодні онлайн - засідання.

До вашої уваги викладка  книг «Брати наші  менші» , з яких ви можете взнати багато  нового і цікавого про ваших домашніх улюбленців. А також відео урок      « Як поводитися з незнайомими собаками».

Чекаємо вас у бібліотеці!

Ставки нашого села

Ставки нашого села

Відкрий для себе Європу

Представництвом Європейського Союзу в Україні надані яскраві, цікаві та змістовні матеріали: європлакат-мапа, брошури: «Європа-Гра», «Паспорт Європейського Союзу», «Тремоло та його європейська місія», «Відкрий для себе Європу», «Європа у 12 уроках», «Асоціація ЄС – Україна: що це дасть Вам», «Європейський Союз. Що це таке і що він робить», «Навчайся в Європі», «Прямуємо разом».

Війна пройшла по їхніх долях.

                          Згадує Кухар Марія Миронівна, 1923 року народження.

 В 1941 році мені було  18  років. Батьки мої уже померли обоє. Було у мене ще два старших брати Максим і Петро.  Максим на той час був уже жонатий  і жив у  зятях. А ми з Петром вели нехитре господарство: були  у нас город , корова, свиня.

       Коли розпочалася війна братів забрали на фронт і залишилася я сама. Родичі і сусіди співчували мені , адже я залишилася зовсім беззахисною.  А була я маленька і худенька.

        Бої проходили десь далеко і життя у селі йшло , як і до війни . Урожай у той рік був непоганий . З городів запаслися картоплею і овочами , жито заробляли на полі. Тодішній голова,  Василь Пробитий  за кожен день роботи у полі  давав по сніпку жита. З нього ми пекли хліб.  Магазини , школа, лікарня нічого не працювало.

     Щоб заробити якусь копійчину я носила на станцію молоко і продавала воякам. Спочатку своїм, а потім і чужим. Зима була сніжною і пам’ятаю нас послали прочистити шлях до станції. Саме тоді дорогою з Городка на Чемерівці йшов обоз з раненими, ми полишили роботу і почали дивитися. Раптом  з однієї підводи ранений боєць підвів  голову і попросив :  « Сестричко, дай снігу». Спочатку мені здалося , що це мій брат Петро, але коли я взяла у жменю снігу і підійшла до підводи побачила зовсім чужу людину. В його очах було стільки муки і болю , що погляд той я пам’ятаю донині.  Снігу мені не дозволили дати, він міг йому зашкодити, але саме тоді я зрозуміла  яке то страхіття – війна.

    Прийшла весна і треба було садити городи.  Орати не було чим і ми рятувалися хто як міг. Орали коровами, впрягалися самі , а частіше просто копали вручну. Поля  засіяли не всі і з хлібом було сутужно. Пам’ятаю , у той час до нас у село переїхала сім’я . Були вони десь  з-під Донецька  люди  казали , що вони російські німці. Жили вони  теж  не багато. Було у них шестеро дітей,  я їх всіх пам’ятаю. Помогли  ми тоді  один- одному пережити ту зиму. У них була ,як вони казали, « грєчнєвая сєчка»  , а в мене було молоко то ми обмінювалися продуктами. Я ще й зараз люблю крупу гречану.   А сім’ю ту , коли прийшли наші,  десь вивезли   і більше я їх не бачила . А жаль , не погані люди були.  

      Німців я бачила лише раз. Зайшли вони в село десь з сторони Кремінної. Було їх чоловік 12- 15 . До мене у хату теж один зайшов,  молодий ще зовсім. « Млеко , млеко» - попросив. Я налила йому молока , він напився і побіг доганяти своїх. Більше я їх не бачила.

   Бургомістром на той час у нас був – Угляр.  І  він оголосив , що всі кому минуло  18 років  мають з’явитися на комісію у Городок – будуть забирати  нас у Німеччину. Я спочатку дуже злякалася, думала десь сховатися. Але на моє  щастя Угляр був добре знайомий із моєю братовою і пообіцяв допомогти.  Відправляли нас у Городок підводами і були такі , що у лісі повтікали з повозок  і поховалися. А я поїхала у Городок і була на тій комісії. Оглядали нас довго і було страшно, а раптом заберуть. Але не знаю, чи то допоміг  Угляр  чи була якась інша причина  мене відправили додому.  І більше ніхто мене не визивав. А ось мого майбутнього  чоловіка  Петра  Кухара  у Німеччину забрали. Цілих 5 років він проробив там на німців. А робив він на виробництві – варив сталь. Дуже важка там робота була.  І аж у 1945-му  році їх визволили американці.

     Важкий, непевний  був час . І не знаю чи вижила б я якби не було стільки добрих людей .  Вміли люди тоді помогти ближньому . Допомагали  всі і сусіди і родичі.  Жила недалеко від мене моя тітка.  І хоч самій було не легко, як тільки побачить,  що я щось не встигаю чи не виходить у мене вона завжди поможе.  Одежі  тоді не було ніякої і купити ніде. То ми сіяли коноплі , робили полотно і самі шили на себе.  А скільки ж треба було докласти рук і зусиль, щоб з тої коноплі та щось пошити. У мене спочатку нічого не виходило, не встигала. Але тітка і навчала і помагала. Так і вижила. 

   Коли звільняли  нас , боїв у нас не було. Тільки й чути було , що десь ніби гримить грім.  Війни я не бачила, а братів втратила обох .  Максим загинув уже перед самою Перемогою  24 квітня 1945 року у Польщі, там і похований .   А де похований Петро – невідомо. Пропав безвісті . Розпитували ми у наших земляків , які з ним воювали. Казали, що поїзд в якому їхав Петро – розбомбили, а після бомб хіба щось розбереш . Так я і  не знаю, як загинув мій молодший брат.

Нам залишилась тільки пам'ять.

Завтра 9 травня. Незвично буде без щорічного вшанування ветеранів ІІ Світової.Цьогоріч формат буде іншим.
Згадати своїх близьких і поділитися їхніми історіями в соціальних мережах", - закликав мер нашої столиці. Згадаємо!

Всесвітній день охорони праці.

Міжнародний день танцю.

Читач рекомендує

Всеукраїнський тиждень дитячої книги.