Згадує Кухар Марія Миронівна,
1923 року народження.
В 1941 році мені було 18
років. Батьки мої уже померли обоє. Було у мене ще два старших брати
Максим і Петро. Максим на той час був
уже жонатий і жив у зятях. А ми з Петром вели нехитре
господарство: були у нас город , корова,
свиня.
Коли розпочалася війна братів забрали на
фронт і залишилася я сама. Родичі і сусіди співчували мені , адже я залишилася
зовсім беззахисною. А була я маленька і
худенька.
Бої проходили десь далеко і життя у
селі йшло , як і до війни . Урожай у той рік був непоганий . З городів
запаслися картоплею і овочами , жито заробляли на полі. Тодішній голова, Василь Пробитий за кожен день роботи у полі давав по сніпку жита. З нього ми пекли
хліб. Магазини , школа, лікарня нічого
не працювало.
Щоб
заробити якусь копійчину я носила на станцію молоко і продавала воякам.
Спочатку своїм, а потім і чужим. Зима була сніжною і пам’ятаю нас послали
прочистити шлях до станції. Саме тоді дорогою з Городка на Чемерівці йшов обоз
з раненими, ми полишили роботу і почали дивитися. Раптом з однієї підводи ранений боєць підвів голову і попросив : « Сестричко, дай снігу». Спочатку мені
здалося , що це мій брат Петро, але коли я взяла у жменю снігу і підійшла до
підводи побачила зовсім чужу людину. В його очах було стільки муки і болю , що
погляд той я пам’ятаю донині. Снігу мені
не дозволили дати, він міг йому зашкодити, але саме тоді я зрозуміла яке то страхіття – війна.
Прийшла весна і треба було садити
городи. Орати не було чим і ми
рятувалися хто як міг. Орали коровами, впрягалися самі , а частіше просто
копали вручну. Поля засіяли не всі і з
хлібом було сутужно. Пам’ятаю , у
той час до нас у село переїхала сім’я . Були вони десь з-під
Донецька люди казали , що вони російські німці. Жили
вони теж не багато. Було у них шестеро дітей, я їх всіх пам’ятаю. Помогли ми тоді один- одному пережити ту зиму. У них була ,як
вони казали, « грєчнєвая
сєчка» , а в мене було молоко то ми обмінювалися
продуктами. Я ще й зараз люблю крупу гречану. А сім’ю ту , коли прийшли наші, десь вивезли
і більше я їх не бачила . А жаль
, не погані люди були.
Німців я бачила лише раз. Зайшли вони в
село десь з сторони Кремінної. Було їх чоловік 12- 15 . До мене у хату теж один
зайшов, молодий ще зовсім. « Млеко ,
млеко» - попросив. Я налила йому молока , він напився і побіг доганяти своїх.
Більше я їх не бачила.
Бургомістром на той час у нас був –
Угляр. І
він оголосив , що всі кому минуло
18 років мають з’явитися на комісію у Городок – будуть забирати нас у Німеччину. Я спочатку дуже злякалася,
думала десь сховатися. Але на моє щастя
Угляр був добре знайомий із моєю братовою і пообіцяв допомогти. Відправляли нас у Городок підводами і були
такі , що у лісі повтікали з повозок і
поховалися. А я поїхала у Городок і була на тій комісії. Оглядали нас довго і
було страшно, а раптом заберуть. Але не знаю, чи то допоміг Угляр
чи була якась інша причина мене
відправили додому. І більше ніхто мене
не визивав. А ось мого майбутнього
чоловіка Петра Кухара
у Німеччину забрали. Цілих 5 років він проробив там на німців. А робив
він на виробництві – варив сталь. Дуже важка там робота була. І аж у 1945-му році їх визволили американці.
Важкий, непевний був час . І не знаю чи вижила б я якби не було
стільки добрих людей . Вміли люди тоді
помогти ближньому . Допомагали всі і
сусіди і родичі. Жила недалеко від мене
моя тітка. І хоч самій було не легко, як
тільки побачить, що я щось не встигаю чи
не виходить у мене вона завжди поможе.
Одежі тоді не було ніякої і
купити ніде. То ми сіяли коноплі , робили полотно і самі шили на себе. А скільки ж треба було докласти рук і зусиль,
щоб з тої коноплі та щось пошити. У мене спочатку нічого не виходило, не встигала.
Але тітка і навчала і помагала. Так і вижила.
Коли звільняли нас , боїв у нас не було. Тільки й чути було
, що десь ніби гримить грім. Війни я не
бачила, а братів втратила обох . Максим
загинув уже перед самою Перемогою 24
квітня 1945 року у Польщі, там і похований .
А де похований Петро – невідомо. Пропав безвісті . Розпитували ми у
наших земляків , які з ним воювали. Казали, що поїзд в якому їхав Петро –
розбомбили, а після бомб хіба щось розбереш . Так я і не знаю, як загинув мій молодший брат.
Немає коментарів:
Дописати коментар