Загальна кількість переглядів сторінки

субота, 16 травня 2020 р.

Війна пройшла по їхніх долях.


                          Згадує Кухар Марія Миронівна, 1923 року народження.

 В 1941 році мені було  18  років. Батьки мої уже померли обоє. Було у мене ще два старших брати Максим і Петро.  Максим на той час був уже жонатий  і жив у  зятях. А ми з Петром вели нехитре господарство: були  у нас город , корова, свиня.
       Коли розпочалася війна братів забрали на фронт і залишилася я сама. Родичі і сусіди співчували мені , адже я залишилася зовсім беззахисною.  А була я маленька і худенька.
        Бої проходили десь далеко і життя у селі йшло , як і до війни . Урожай у той рік був непоганий . З городів запаслися картоплею і овочами , жито заробляли на полі. Тодішній голова,  Василь Пробитий  за кожен день роботи у полі  давав по сніпку жита. З нього ми пекли хліб.  Магазини , школа, лікарня нічого не працювало.
     Щоб заробити якусь копійчину я носила на станцію молоко і продавала воякам. Спочатку своїм, а потім і чужим. Зима була сніжною і пам’ятаю нас послали прочистити шлях до станції. Саме тоді дорогою з Городка на Чемерівці йшов обоз з раненими, ми полишили роботу і почали дивитися. Раптом  з однієї підводи ранений боєць підвів  голову і попросив :  « Сестричко, дай снігу». Спочатку мені здалося , що це мій брат Петро, але коли я взяла у жменю снігу і підійшла до підводи побачила зовсім чужу людину. В його очах було стільки муки і болю , що погляд той я пам’ятаю донині.  Снігу мені не дозволили дати, він міг йому зашкодити, але саме тоді я зрозуміла  яке то страхіття – війна.
    Прийшла весна і треба було садити городи.  Орати не було чим і ми рятувалися хто як міг. Орали коровами, впрягалися самі , а частіше просто копали вручну. Поля  засіяли не всі і з хлібом було сутужно. Памятаю , у той час до нас у село переїхала сімя . Були вони десь  з-під Донецька  люди  казали , що вони російські німці. Жили вони  теж  не багато. Було у них шестеро дітей,  я їх всіх пам’ятаю. Помогли  ми тоді  один- одному пережити ту зиму. У них була ,як вони казали, « грєчнєвая сєчка»  , а в мене було молоко то ми обмінювалися продуктами. Я ще й зараз люблю крупу гречану.   А сімю ту , коли прийшли наші,  десь вивезли   і більше я їх не бачила . А жаль , не погані люди були.  
      Німців я бачила лише раз. Зайшли вони в село десь з сторони Кремінної. Було їх чоловік 12- 15 . До мене у хату теж один зайшов,  молодий ще зовсім. « Млеко , млеко» - попросив. Я налила йому молока , він напився і побіг доганяти своїх. Більше я їх не бачила.
   Бургомістром на той час у нас був – Угляр.  І  він оголосив , що всі кому минуло  18 років  мають зявитися на комісію у Городок – будуть забирати  нас у Німеччину. Я спочатку дуже злякалася, думала десь сховатися. Але на моє  щастя Угляр був добре знайомий із моєю братовою і пообіцяв допомогти.  Відправляли нас у Городок підводами і були такі , що у лісі повтікали з повозок  і поховалися. А я поїхала у Городок і була на тій комісії. Оглядали нас довго і було страшно, а раптом заберуть. Але не знаю, чи то допоміг  Угляр  чи була якась інша причина  мене відправили додому.  І більше ніхто мене не визивав. А ось мого майбутнього  чоловіка  Петра  Кухара  у Німеччину забрали. Цілих 5 років він проробив там на німців. А робив він на виробництві – варив сталь. Дуже важка там робота була.  І аж у 1945-му  році їх визволили американці.
     Важкий, непевний  був час . І не знаю чи вижила б я якби не було стільки добрих людей .  Вміли люди тоді помогти ближньому . Допомагали  всі і сусіди і родичі.  Жила недалеко від мене моя тітка.  І хоч самій було не легко, як тільки побачить,  що я щось не встигаю чи не виходить у мене вона завжди поможе.  Одежі  тоді не було ніякої і купити ніде. То ми сіяли коноплі , робили полотно і самі шили на себе.  А скільки ж треба було докласти рук і зусиль, щоб з тої коноплі та щось пошити. У мене спочатку нічого не виходило, не встигала. Але тітка і навчала і помагала. Так і вижила. 
   Коли звільняли  нас , боїв у нас не було. Тільки й чути було , що десь ніби гримить грім.  Війни я не бачила, а братів втратила обох .  Максим загинув уже перед самою Перемогою  24 квітня 1945 року у Польщі, там і похований .   А де похований Петро – невідомо. Пропав безвісті . Розпитували ми у наших земляків , які з ним воювали. Казали, що поїзд в якому їхав Петро – розбомбили, а після бомб хіба щось розбереш . Так я і  не знаю, як загинув мій молодший брат.



Немає коментарів:

Дописати коментар